З моменту появи на арені світової економіки паперових грошей Історія пам’ятає чимало прикладів різких катастрофічних зростань цін та відповідного знецінення кольорових папірців, байдуже з символікою якої держави вони не були б. Адже кожна держава, де в результаті катаклізмів, війн, переворотів чи революцій переважно до влади приходили «майстри ґешефту» – шахраї та злодії, ставала заручницею такого корумпованого уряду. Уряду, який винятково дбаючи за власне самозбагачення, виводив награбовані капітали закордон, миттю доводив державу до злидарства та банкрутства. А щоб люмпени такому уряду не завадили остаточно все розграбувати і втекти, для них він включав друкарський станок, і починалася гіперінфляція…

g2Слово «гіперінфляція» означає «надвелика інфляція». Тим часом, чіткої межі між «просто великою» та «надвеликою» інфляцією немає. Для наочності можна вважати, що ситуація, коли середній місячний темп зростання цін перевищує 25–30%, має риси гіперінфляції. У перерахунку на річні цифри це означає зростання цін в 15–25 разів.

Так, враховуючи, що Істо­рія постійно повторюється, відобра­ження сьогоднішніх подій в Україні ми можемо відразу знайти в перших роках її Незалежності, коли люди носили пачки паперу з назвою «купони» не в гаманцях, а в велетенських барсетках чи пакетах. Тоді, коли кожен володіючи мільйонами цієї дивовижної валюти навряд чи би міг без гіркої іронії назвати себе «мільйонером». Такі ж об’ємні пачки, але велетенських банкнот під назвою «карбованці» та «гривні» носили українці й часів Директорії та УНР.

Щось подібне відбувалося і в перші десятиліття СРСР. А в «комуністично-мафіозній» Італії, яка сьогодні дала прихисток мільйонам українських заробітчан, взагалі ще кілька тому десятиліть усі були «мільярдерами». І все завдяки все тому ж печатному станку.

Та допоки жодна інфляція в історії Європи не може зрівнятися з тією, що була у Німеччині після І Світової війни. Тому спробуємо розібратися в сьогоднішніх українських реаліях та спрогнозувати для себе подальший плин подій саме на прикладі Німеччини тих років.

Отож, ми уже вище дещо з’ясували, що таке є «інфляція». Проте, варто зазначити, що видасться не надто обнадійливим для українців – верхньої межі гіперінфляції немає.
Так, для прикладу, в інші місяці 1923 року рівень цін у Німеччині підвищувався в тисячі разів.

Інфляція в Німеччині в цифрах

g3Перша світова війна закінчилася 11 листопада 1918. Поразка Німеччини та її союзників стало фактом. Версальський мирний договір 1919 закріпив її статус «знедоленого»: демілітаризацію, територіальні поступки, втрату колоній і закордонних інвестицій, виплату репарацій. Правда, на території Німеччини не було військових дій, а авіація в той час ще не могла заподіяти скільки-небудь серйозних руйнувань. Однак Німеччина була сильно виснажена війною.

Усе б можна було списати на війну і в Україні, але нарід в курсі справи, хто сьогодні насправді годує, одягає, озброює армію, лікує бійців, а хто лиш списує бюджетні кошти на «стіну» і свічки від геморою…

Як і всі воюючі держави, Німеччина скасувала розмін банкнот на золото на самому початку війни. Фінансування війни здійснювалося, крім податків, державними позиками, які розміщувалися серед населення, в банках, ощадних касах та інших фінансових установах. Уряд використав і пряму емісію грошей, завантажуючи Рейхсбанк (центральний банк) своїми зобов’язаннями. До кінця війни грошова маса перевищувала довоєнні цифри в 5 разів. Ціни зросли менше – в середньому приблизно в 2 рази. Знецінення марки дещо ховалося картковою системою розподілу продуктів з штучно низькими цінами. Інфляція була для німців ще в новинку, і це сприяло феномену, який пізніше отримав назву «грошової ілюзії». Люди схильні деякий час «приймати марку за марку», свідомо чи інтуїтивно вважаючи підвищення цін випадковим, тимчасовим явищем.

Така ілюзія не може бути довговічною. Уже в 1919 році зростання цін почало обганяти емісію грошей. Але весь складний період 1919–1922 років, наповнений бурхливими подіями, то надихали Комінтерн, то виносили на гребінь реваншистів і націоналістів, ще характеризувався помірною за мірками таких епох інфляцією. До липня 1922 банкнотна маса зросла в порівнянні з моментом перемир’я більш ніж у 7 разів, проте рівень цін підвищився в 40 разів, а курс долара навіть в 75 разів. Цей розрив можна пояснити збільшенням швидкості обігу грошей, підвищеним попитом на тверду валюту і рядом інших факторів. Наступний рік дав різке посилення інфляції. До червня 1923 грошова маса збільшилася приблизно в 90 разів, ціни – в 180 разів, курс долара – в 230 разів.

g4З літа 1923 почалася інфляційна агонія. За чотири місяці до кінця листопада грошова маса виросла в 132 000 разів, рівень цін – в 854 000 разів, курс долара – майже в 400 000 разів. Історія паперових грошей не знала таких масштабів знецінення; схожі масштаби мала тільки інфляція в Радянській Росії.

Цифри кінця 1923 вражають уяву. Сума банкнот Рейхсбанку в обігу до середини листопада наблизилася до 100 квінтильйонів, а на кінець року, за даними Рейхсбанку, досягла майже 500 квінтильйонів марок. Цю астрономічну величину краще виразити як 5, помножене на 10 у двадцятому степені. Тим часом реальна цінність цієї жахливої паперової маси стиснулася до зовсім незначної величини – 150 мільйонів золотих марок. Для порівняння зазначимо, що довоєнний обіг монет і банкнот становило близько 7 мільярдів. Наприкінці листопада долар коштував близько 5 трильйонів марок і був, як побачимо, стабілізованим на позначці 4,2 трильйона. Тим часом ринки відзначили котирування до 10–11 трильйонів, але вони не були взяті до уваги.

З кожним місяцем випускалися купюри все більш високого номіналу. Самої «дорогою» під кінець виявилася купюра в 100 трильйонів марок. Правда, на ній надруковано «100 більйонів»: так у тогочасній Німеччині називався трильйон – 1 000 000 000 000, або 10 в дванадцятій степені. На ділі вона коштувала менше 25 доларів.

Одні купюри швидко змінювали інші. В кінці 1922 і на початку 1923 було випущено вісім різних видів десятитисячний купюр. З’явилася чутка, що справжніми є лише купюри з червоним штемпелем, за ними стали ганятися, а від інших намагалися позбутися. Коли в травні 1923 Рейхсбанк зробив офіційну заяву про рівноцінність усіх купюр, це вже не мало ніякого практичного значення, оскільки 10 тисяч марок перетворилися на мікроскопічно малу величину.

g5Ціни товарів стали немислимі. Буханець житнього хліба, що коштувала до війни 29 пфенігів (0,29 марки), на піку інфляції продавалася за 430 мільярдів марок; кілограм вершкового масла подорожчав з 2,70 марки до 6 трильйонів; пара черевиків могла тепер коштуватиме понад 30 трильйонів, і так далі. Голови людей пухли від незліченних нулів на грошах; робота банківських клерків і касирів перетворилося на пекло. Знадобилися десятки тисяч друкарів, бухгалтерів, касирів, лічильників, охоронців, перевізників грошей, що принаймні дещо пом’якшувало безробіття.

Оскільки зростання цін значно обганяло друк грошей, їх постійно не вистачало. Гостру нестачу грошей заповнювалося зверненням твердої іноземної валюти, головним чином доларів. Однак місцевою владою, банками, фірмами, громадськими організаціями та просто приватними особами в достатку випускалися особливі паперові гроші, даючи часом непоганий дохід спритникам, які їх друкували. Ці гроші знецінювалися разом з офіційною маркою, інший раз випереджаючи її, інший раз відстаючи. Вважається, що загальне число видів таких грошових ерзаців досягало двох тисяч.

Від останніх місяців 1923 залишилися розповіді про стоси неохайно надрукованих грошей, з якими треба було йти в магазин; про те, що заробітну плату стали виплачувати щодня, а інший раз двічі на день, щоб люди встигли витратити гроші до нового стрибка цін. Гроші витіснялися натуральним обміном; на одній з тогочасних фотографій можна бачити оголошення на майстерні шевця: він лагодив взуття тільки з оплатою продуктами. Відбувалося зубожіння мільйонів людей, що жили на фіксовану платню, на пенсію, на ветеранську допомогу, на зарплату, яка не могла встигнути за зростанням цін. У розпал гіперінфляції вчений Георг Шрайбер, культуролог та історик, опублікував брошуру, один заголовок якої багато скаже сучасному українському читачеві: «Нужда німецької науки і працівників розумової праці».

Позначилися всі характерні риси великої інфляції: податки практично перестали збиратися; з кожним місяцем емісія давала державі все менше доходу; воно не могло містити державних службовців; розрахунки між фірмами в марках стали неможливі; при загальному зубожінні непогано заробляли ділки і спекулянти.

Доларизація економіки Німеччини

g6Хоча в 1920-х роках американський долар ще не мав тих панівних позицій у світі, які він зайняв після ІІ Світової війни і утримує понині, але він уже був найстійкішою і бажанішою з валют великих країн. США зберегли золотий стандарт і довоєнний золотий паритет своєї валюти. Американські товари хлинули в розорену війною Європу. Втім, англійський фунт стерлінгів в ті часи ще міг конкурувати з доларом і був у Німеччині теж дуже бажаною валютою. Для рахунку в твердих грошах часто використовували звичну за довоєнними часами золоту марку, але, оскільки її паритетне співвідношення з доларом становило 4,2 марки за долар, це просто означало рахунок приблизно на четвертинки долара.

Велике значення для Німеччини та для економічно пов’я­заних з нею країн набули розбіжності в зовнішній і внутрішній цінності марки, інакше кажучи – відмінності в темпах зростання внутрішніх цін, з одного боку, і курсу долара та інших твердих валют – з іншого. Протягом приблизно чотирьох років, до літа 1923 року, курс долара підвищувався значно швидше, ніж рівень цін у марках. В кінці цього періоду рівень цін при даному курсі марки був у Німеччині, за оцінками статистиків, у середньому щонайменше на 40% нижче, ніж у країнах зі стійкою валютою. Багато товарів та послуг були в Німеччині в 3–4 рази дешевшими. Інфляційна Німеччина була разюче дешевою країною для іноземців та для німців, що мали доступ до твердої валюти. Країна розпродавалася задешево.

На початку 1920-х років в Німеччину хлинув потік іноземних туристів. Англійці чи французи, які до війни і подумати не могли про такі витрати, тепер займали кімнати в кращих готелях, їздили залізницею першим класом, відвідували дорогі ресторани, купували цінні сувеніри. Більш багаті іноземці скуповували предмети мистецтва та старовини, міську нерухомість і акції німецьких підприємств. На тлі убогості, яка була долею мільйонів німців, це, ясна річ, викликало у них щонайменше заздрість і відчуття приниження. Але звідси народжувалися і ксенофобія, націоналізм, реваншизм. Це були роки становлення німецького націонал-соціалізму, більш відомого під ім’ям фашизму. Адольф Гітлер робив перші кроки у своїй політичній кар’єрі.

Разом з тим наплив туристів давав роботу і заробіток багатьом німцям, галузі обслуговування іноземців процвітали. Однак набагато важливішим був вплив падіння курсу марки на зовнішню торгівлю Німеччини. Це призвело до подорожчання і обмеження імпорту, одночасно стимулюючи експорт.

Німеччина експортувала не сировину, а промислові товари, також дещо і продовольчі. Використовуючи дешевизну сировини, матеріалів і особливо робочої сили в країні, німецькі промисловці та експортери могли продавати товари за нижчими цінами в доларах, ніж конкуренти, і все ж витягувати підвищені прибутки за рахунок низького курсу марки. У ці роки світ по-справжньому пізнав феномен світової торгівлі, якому було призначено велике майбутнє, – валютний демпінг, тобто продаж товарів на зовнішніх ринках за штучно низькими цінами, можливий в силу падіння курсу національної валюти.

Отримуючи долари або іншу тверду валюту, німецькі експортери часто-густо не поспішали переводити виручку додому, а залишали її в іноземних банках, вкладали в акції та інші цінності – фактично те, що сьогодні роблять в Україні олігархи і члени уряду. Це було особливо вигідно тому, що в 1920–1922 роках у багатьох країнах відбувався спад, і ціни акцій та нерухомості були низькими. Але разом з індустрією туризму експорт підтримував стерпний рівень виробництва і зайнятості в Німеччині. Безробіття там була меншим, ніж в Англії та деяких інших країнах.

Вибух безробіття стався в другій половині 1923 року, коли долар став відносно «дешевшати», і тривав в період стабілізації. Але це вже була ціна, яку Німеччині довелося платити за вихід з інфляції.

Впровадження долара в сферу грошового обігу та його використання як засобу збереження цінності набуло в1922–1923 рр. велетенських масштабів. На останньому витку інфляційної спіралі реальна купівельна сила обігових і прихованих доларів (і фунтів стерлінгів) була в кілька разів більшою, ніж купівельна сила знецінених марок. За грубими оцінками, сума твердої іноземної валюти, що знаходилася в Німеччині, сягала в цей період 1,5–2 мільярдів золотих марок.

У 1923 році значна частина цін встановлювалася в доларах або в золотих марках («четвертинки долара»). Калькуляція і бухгалтерія фірм у багатьох випадках велася в твердій валюті. Суб’єкти господарювання, насамперед великі фірми, були готові взагалі відмовитися від обліку та розрахунків в марках і повністю «доларизуватися», але «держава не хотіла і не могла з міркувань престижу допустити прийнятне для господарства використання іноземних платіжних засобів у внутрішньому обороті. Для нього був також необхідний емісійний податок, тісно пов’язаний з інфляцією. У міру того як більша частина господарства переходила (у тому числі нелегально) на іноземну валюту для обліку та для розрахунків, інфляційний податок приносив все менше доходу державі, в той же час він робився все більш обтяжливим для тих, хто підлягав емісійному обкладенню, – робітників, які отримували заробітну плату в паперових марках, або селян, які виконували обов’язкові поставки зерна з оплатою в паперових марках «(до початку 1923 зберігалася карткова продаж хліба населенню за штучно низькими цінами; для цього доводилося в примусовому порядку купувати зерно у селян за цінами, які свідомо не могли поспіти за знеціненням марки).

В 1923 році уряд спробував адміністративними заходами призупинити вільне ходіння іноземних грошей і конверсію марок в ці гроші. Купівля валюти була можлива тільки при отриманні дозволу влади. Однак реальне значення цих заходів, які проводилися без особливої ретельності, було невеликим. Як вважають фахівці, головним наслідком цих спроб було те, що гарячковий попит на реальні цінності дещо кинувся на фондовий ринок, оскільки акції великих компаній росли в ціні. Це викликало досить абсурдний в тих конкретних умовах і короткочасний «бумчик» (boomlet, як кажуть по-англійськи) на ринку німецьких акцій.

Соціальні наслідки гіперінфляції в Німеччині

Соціально-політичні наслідки німецької інфляції 1919–1923 років – повчальний урок для всіх режимів, які намагаються вирішувати свої проблеми за допомогою грошової емісії та великої інфляції. У пам’яті німців залишилися нужда, голод, страх.

Статистика показує, що національний дохід Німеччині на початку 1920-х років був нижче довоєнного рівня, а в 1923 році обвалено впав. Середня з трьох незалежних оцінок дає для 1922 року 82% рівня 1913 року, а для 1923 року – 69%. Одне це повинно було обумовити падіння життєвого рівня основної маси населення.

З соціальної точки зору особливо важливе значення мають реальні заробітки найманих робітників. Для кваліфікованих працівників транспорту автор дає такі цифри: 1922–64%, 1923 рік – 51% довоєнного рівня. Зниження заробітків некваліфікованих працівників менше: 1922–88%, 1923 рік – 69% заробітної плати довоєнного рівня.
Однак у службовців реальна заробітна плата впала більше, ніж у людей переважно фізичної праці. Для групи вищих державних службовців вона становила в 1922–1923 рр. 37%, для «середніх» – 46%, для «нижчих» – 71% довоєнного рівня. Ця диференціація має різні пояснення. Одне з них полягає в тому, що в післявоєнні роки дрібні службовці та малокваліфіковані робітники об’єднувалися у профспілки, що давало їм певні переваги. Багато спостерігачів відзначали, що матеріальне становище людей розумової праці і середнього прошарку, що працює за наймом, було часто гірше, ніж становище робітників.

У структурі споживання проявилася закономірність, добре знайома і нам: збільшилася частка витрат населення на продукти першої необхідності, тоді як всі інші витрати стиснулися. Сімейний бюджет щодо забезпеченого службовця показує, що продуктова частка в ньому зросла з 27% в 1913–1914 рр. до 49% в 1922 році і 60% в 1923 році. За іншими оцінками, бюджет сім’ї середнього службовця (бюджетника), що складається з трьох чоловік дав в 1923 році цифру 92%. Інакше кажучи, практично весь заробіток витрачався на їжу. – В сьогоднішніх українських умовах до цього ще слід врахувати й комунальну сферу, та відповідно обмеження, які вона накладає на найнеобхідніші продовольчі потреби більшості населення країни.

Інфляція знецінила майже до нуля банківські вклади, цінні папери, облігації військових та інших позик, страхові поліси. За оцінкою німецьких авторів, до війни сума таких заощаджень сягала 100 мільярдів марок і в дуже великій мірі вони належали середнього прошарку (класу), починаючи від багатих рантьє і закінчуючи трудовою інтелігенцією. Але в Німеччині робітники і селяни (фермери) теж часто мали якісь заощадження. Від зростання цін особливо сильно відставали доходи, джерелом яких була держава. В першу чергу це стосувалося пенсіонерів, інвалідів, ветеранів та ін.. Занадто рідко і недостатньо переглядалися ставки платні вчителів, поштових та інших бюджетників.
***
Наслідком таких подій став логічно прогнозований з усіма його наслідками прихід до влади у Німеччині націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером, який в лічені роки підняв її з колін та поставив на один щабель з найрозвинутішими економічно успішними державами світу. Єдиним подібним економічним дивом в історії може похвалитися хіба що Чилі, яка з приходом до влади Августо Піночета перетворитися на найбагатшу і найрозвинутішу країну Латинської Америки.

Підготував Тарас Боднар